На місці, де жила сім’я Поклітарів, височіє каплиця Пресвятої Діви Марії Богородиці
Фото надано автором
A
A
A
Минає 70 років одного із злочинів радянської влади на Кіцманщині та 100 років першої повоєнної жертви МДБ-НКВС ошихлібця Василя Лупула
Про боротьбу Сталіна із власним народом вже відомо чимало. Перше примусове виселення людей у Кіцманському районі датується червнем 1941 року. Це – перша депортація селян (рівно через рік після «приєднання» до СРСР). Тоді загалом у Сибір та Казахстан було вивезено близько 11 тисяч буковинців, так званих куркулів, неблагонадійних та ворожих елементів.
Серед таких масових проявів геноциду стала також операція «Захід» у жовтні 1947 року на Західній Україні. Тоді з Волинської, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської та Чернівецької області було насильно вивезено у Казахстан, Сибір, Далекий Схід та північні області Росії – 77808 українців. У такий спосіб тоталітарна влада СРСР боролася з тими, хто не хотів підкорюватись комуністичному режиму.
Із Чернівецької області тоді вивезли щонайменше – 1627 людей, або 616 сімей. Це були мешканці Путильського, Вижницького, Вашківського, Сторожинецького, Садгірського, Заставнівського та Кіцманського району. Аналіз архівних матеріалів КДБ, партійних та радянських органів засвідчив, що влада вважала «найбільш вдалою» боротьбу з «бандами» ОУН саме в Кіцманському районі (1945-1948 рр.).
Бійці МДБ-НКВС вривались у людські домівки, виводили людей, саджали на вантажівки і везли на станцію
Тодішній голова Кіцманського райвиконкому Андрій Кишкан погодив списки на депортацію 16 сімей, які надав йому на затвердження підступний і жорстокий начальник райвідділу держбезпеки Дмітрій Свіріденко. Ніхто з ним не хотів сперечатися, бо всі чудово розуміли, що в районі сімей, що прихильні до руху ОУН, набагато більше, а так «відбулися малою кров’ю». Крім того, всі знали, що Свіріденко не лише нахабний провокатор, а й вмілий фальсифікатор справ та різних фактів, а ще й запеклий авантюрист.
Наприклад, згідно з його (Свіріденка) оперативної доповіді №261 від 19 вересня 1946 року – «Лупул Василь Мафтейович, 1920 року народження, уродженець та житель села Ошихліби, кандидат в члени ВКП(б), заступник голови райвиконкому з державного забезпечення, задушений невідомою бандгрупою 18 вересня о 5 годині ранку. Труп знайдено о 17 годині 19 вересня на дорозі при в’їзді в село Іванківці (архів УСБУ в Чернівецькій області,фонд -2-Н, справа – 8, аркуш 309). Пізніше він «повісив» це вбивство на підпільників-бойовиків Ярему та Бігуна і справу закрив. А насправді події розгортались зовсім інакше. Без сумніву, вбивство Василя Лупула – це винятково чекістська операція. Усі факти це підтвердили, адже правда рано чи пізно проявляється. Жаль лише, що ми до неї докопались 2014 року. Майже через 70 років… А скільки ще таких фактів не розкрито і не буде розкрито взагалі!
Василь Лупул – уродженець села Ошихліби. У 1945-46 рр. – заступник голови Кіцманського райвиконкому. Підступно вбитий чекістською групою з метою збурення місцевих мешканців проти бойовиків ОУН-УПА
Передумови трагедії хутора Ізвори
У перші повоєнні роки на Кіцманщині депортацію 16 сімей провели досить тихо і спокійно. Та все змінили події серпня 1950 року. Голова райвиконкому Кишкан від вересня 1949 року навчався у Львівській вищій партійній школі. Через три роки після її закінчення його направили на роботу в інший район. А замінив його на посаді Василь Григоращук з Мамаївців, та кадрова політика партії швидко змінилася. З України присилають такого собі Горобієвського і йому в заступники теж звідти Гончарука. Згаданого Григоращука обирають головою колгоспу в Мамаївцях, де він вже 1965 року отримав високе звання Героя соціалістичної праці.
Варто проаналізувати дії райкому партії, райвиконкому та Ошихлібської сільради до подій серпня 1950 року. У вересні 1949 року бюро Кіцманського райкому партії ( Підлубний, Погребняк, Воскобойнікова, Свіріденко, Гешко, Сич, Гончарук, Горобієвський) ухвалюють постанову «Про принципи добровільного переселення колгоспників у Херсонську область». Ніяких завдань і цифр – лише декларативна постанова. У лютому того ж року бюро затвердило головою колгоспу імені Жданова, хутора Ізвори, села Ошихліби – Абрамовича Прокопа Пилиповича. Від 1947 року в Ошихлібах вже діяли два колгоспи – імені Кірова (голова – Василь Липкан) та «Нове життя» (Олександр Івасюк). А вже через рік 20 лютого 1950 року бюро райкому приймає постанову «Про виконання постанови бюро Чернівецького ОК КПУ та облвиконкому від 13.02.1950р. «Про заходи щодо виконання плану переселення колгоспників у Херсонську область». Тут вже з’явилася рознарядка по селах на 501 людину, в т. ч. в Ошихлібах – 20-ть.
5 березня 1950 року райвиконком (Горобієвський, Перепелиця, Гончарук, Підлубний, Волосєвіч, Гоменко, Кушнірик, Парафіло) ухвалює рішення №142 але з іншою назвою «Про зселення хутірських домогосподарств в селах району» згідно з рішеннями обласних органів. Рознарядка та ж – в Ошилібах 20 людей, а саме сім’ї Петра та Іллі Курчаків, Адама Друцула, Марії Кошик, Параски Бабюк та Синефти Руснак.
Що стосується матеріалів сесій та засідань виконкому Ошихлібської сільради, то вони за 1949-1950 рр. відсутні – просто знищені. Відомий лише депутатський склад (15 осіб) – Деревенко Микола, Гордійчук Домка, Івасюк Василь, Коровська Штефанія, Лупул Василь, Лупул Михайло, Лупул Олександр, Лупул Танаско, Мацієвич Іларій, Мережко Назарій, Рожко Кость, Руснак Олексій, Семенюк Степан, Скавронська Марта, Тріска Марія.
Головою сільради та її виконкому був Олексій Руснак, його заступником – Марія Тріска, секретарем – Марта Скавронська, членами виконкому Микола Деревенко та Олександр Лупул.
Все було нібито спокійно і прозоро. 9 серпня 1950 року бюро Кіцманського райкому компартії України знову підтверджує свої попередні рішення та цифри – в Ошихлібах мають виселити 20 людей. Але неясно куди? Кажуть, що в Херсонську область…
Віктор Руцький – наймолодший із славної династії п’яти братів, член ОУН-УПА
Страшна серпнева ніч 1950-го
Уночі проти 10 серпня сталася жахлива подія, про яку ніхто ні в Ізворах, ні в Ошихлібах подумати не міг. О 12 годині ночі хутір Ізвори оточили бійці МДБ-НКВС. Вони вривались у людські домівки, виводили людей, навіть з маленькими дітьми, саджали на вантажівки і везли на станцію «Орошани». З речей люди брали хто що міг. Крик і плач не допомагали, людей звіряче били.
Як свідчать живі свідки того вигнання-переселення – Штефанія Курчак (Бабюк), Стелла Станкевич (Поклітар), Сільва Никуляк (Абрамович), Орися Лупул (Шилепніцька), усе було смертельно жахливо і воно точно та правдиво відображено в останньому фільмі кримсько-татарського режисера Айдера Муждабаєва «Хайтарма» про депортацію татар. Заправляли усім смертельно п’яні солдафони.
Свідки трагедії розповідають
Про ту страшну трагедію, яка врізалася у дитячу свідомість, розповідає одна із відомих нині жінок на Буковині Стелла Станкевич, голова правління чернівецького об’єднання «Трембіта»: «Дитинство моє закінчилось в один день, коли нас під постріли автоматів та гвинтівок, зігнали як худобу, завантажили в товарні вагони і повезли в Херсонську область. Мені було 7 рочків. Тоді понад 100 сімей з хутора Ізвори не знали чому ми повинні залишати землю наших предків? І ким ми стали тоді за грізними командами нелюдів у чорних шкіряних куртках? Без домівок, без їди, без клаптика землі, без Батьківщини! І що це за влада, що дозволила це нагле беззаконня, звіряче поводження з людьми?
В одному із сіл Верхньорогачівського району Херсонської області (Рогачик – ми його називали) нас поселили у норі, виритій в землі. «Какіє хароми ми вам отгрохалі! Всьо для вас, бандєровцєв!» – так насміхались місцеві. Частина земляків з тим змирилась, але мої батьки – ні! Вже у жовтні ми були вдома, але там була руїна, все зрівняли з землею. Та й дозволили нам поселитися в Садгорі. Спочатку збудували свою землянку, потім притулу і лише через 15 років – невеличкий будиночок, де жили дві сім’ї – старшого брата і моя (батьки повмирали рано). Хіба таке можливо забути і пробачити радянській владі?».
А ось що каже її ровесниця, сусідка і подруга Сільва Никуляк (у дівоцтві Абрамович): «Доки нас вантажили на фіри, активісти розбирали хату, стайню, стодолу, майстерню. Нас вважали куркулями, бо дід Григорій Кузик після 7 років заробітків у Канаді, мав 5,5 гектара поля, сад і ставок. Його син Віктор з дружиною Марією Канюк 1948 року були засуджені на 25 років виправних робіт в Якутії, а після амністії 1957 року емігрували до Канади.
Нас повезли лише з однією коровою, яка по дорозі згинула. У Херсонській області тато працював у колгоспі столяром і це врятувало нас від голоду (крім мене, у сім’ї були ще два молодші брати та сестричка), бо там було дуже бідно, весь час посуха, води практично не було. Десь через два роки вирішили їхати додому. А на місці нашого господарства все зрівняли з землею. Головиха сільради категорично заборонила поселятись на хуторі. Виручив татів знайомий у Бересті (П’ядиківцях), який нам виділив кімнатку. Так мучились п’ять років, доки батько своєю працею не завоював авторитет у столярному цеху в Неполоківцях (ім’я Йогана Абрамовича справді гриміло на всю околицю в 1950-1980 рр. як майстра столярної справи). Тоді йому виділили ділянку і ми побудувались в Орошанах».
Орися Лупул (у дівоцтві Шилепницька) була депортована з батьками в трирічному віці із старшими сестрою та братами близнюками. Батьки працювали у колгоспі «Перемога» Херсонської області, але дуже рано повмирали. Тому вже у 14 років вона змушена була працювати телятницею в тому ж колгоспі. Через рік втекла у рідні Ошихліби. Працювала на консервному заводі, зараз пенсіонерка. Сестра – у російському Ростові, брат – у Дніпрі, другий – помер.
А ось Штефанія Курчак (Бабюк) тоді була найстаршою і добре пам’ятає, як на хутір приходив Олексій Руснак. Часом – з Підлубним чи з Гончаруком та агітували переселятись, але ніхто з хуторян не хотів. Самі Бабюки в ту злощасну ніч сховались у схроні.
Стелла Станкевич (Поклітар) і Сільва Никуляк (Абрамович) – подружки-однолітки
По-різному склалася доля людей
Таким чином у Херсонську область та Сибір було вивезено сім’ї – Абрамовичів, Андроняків, Бабюків, Бербюків, Боднарів, Бурдунів, Вольфів, Горбашевських, Гольциків, Горюків, Залісків, Канюків, Киюків, Коровських, Костюків, Кузиків, Лупулів, Никифорюків, Панчуків, Поклітарів, Руцьких, Савчуків, Скавронських, Томашевських, Туданів, Шилепницьких.
Найбільше тоді на хуторі було Вольфів – 13 сімей, Абрамовичів – 11, Бербюків і Канюків – по 7, Киюків, Никифорюків, Скавронських – по 5, Поклітарів, Руцьких, Шилепницьких – по 4 сім’ї. Отож було «зачищено» майже сто хат і вивезено понад 300 людей. Ніхто достеменно про це не знає. Ніде в архівах про це ні слова. Щоправда, Стелла Станкевич розповіла, що покійний відомий фотограф Володимир Борисов обіцяв їй віддати фото, які тоді його примусив зробити Свіріденко, але після його смерті невідомо куди вони поділись.
Щойно з хутора вивезли ґаздів, з’явились, так звані активісти із села на чолі з головою сільради Олексієм Руснаком. Вони забирали коней, худобу, а також все, що могло їм пригодитись. Самі хати, стайні, стодоли – розбирали і перевозили в село. Через місяць відбулись об’єднавчі збори трьох колгоспів в один. Головою нового колгоспу ім. Кірова обрали того ж Олексія Руснака. Очевидно, що так було задумано з самого початку і в районі з цим погодились і підтримали, здійснивши злочин з виселення людей з хутора. Головою сільради стала Марія Тріска.
Відзначимо, що декільком сім’ям вдалось врятуватись і їхні хати та господарства активісти не посміли зруйнувати. Наприклад, Кузьма Костюк та Онуфрій Лупул за зв’язки з ОУН ще за рік до того були засуджені на 25 років позбавлення волі й відбували покарання у таборах на півночі СРСР. Але ще будучи вдома і приймаючи бойовиків ОУН, вони прилаштували для них непомітні, добре замасковані схрони, де і сховались їхні дружини з дітьми під час операції МДБ-НКВС.
Такі ж схрони мали і брати Володимир та Віктор Руцькі, а також Іван Костюк, які входили до п’ятірки Онуфрія Лупула. Треба відзначити, що останнього примусово забрали на війну 1944 року. Пройшов пекло Кенігсбергу і ще більше зненавидів радянську владу та всіляко опирався колективізації.
Як згадував вже покійний Прокіп Никифорюк він з батьками ночував тієї ночі в селі у родичів, бо були на весіллі. З ними був також татів брат Степан з молодою дружиною – і це всіх врятувало від примусового вивезення. Якимось дивом вдалося втекти в поле сім’ям Дем’яна Бабюка, Марії Канюк, Елеонори Бербюк та Януша Гольцика. Найбільше не пощастило тієї злощасної ночі сім’ї Аспазії Вольф, хата якої була на краю хутора від іванківського готара. Вони з чоловіком. вхопивши однорічного сина Іларка, кинулись у кукурудзяне поле, але їх помітили і розлючені кати автоматними чергами скосили чоловіка, а саму жінку довго ґвалтували п’яні солдафони. На другий день її знайшли непритомною Гольцики, почувши в полі плач малого Іларія.
Штефанія Курчак (Бабюк) із сестрою Зіною, першою трактористкою в Ошихлібах та братом Іваном, настоятелем Хрещатицького монастиря. Фото 1950 року
Наостанок
Від великого хутора Ізвори залишилось 14 домогосподарств, які є і сьогодні. В село переїхали лише сім’ї Никифорюків. Немає вже Бербюків, Гольциків, Канюків, Руцьких – там живуть приїжджі люди. На місці де жили Поклітарі – збудовано каплицю Пресвятої Діви Марії Богородиці.
Засудженим Костюку та Лупулу після смерті Сталіна зменшили строки покарання, і вони 1957 року повернулись додому, де прожили у своїх домівках в Ізворах до смерті. Олексій Руснак недовго головував в ошихлібському колгоспі, бо через два роки прокрався і був засуджений на п’ять років тюрми. Це була ніби божа кара за злочин, який він організував проти односельців. Усіх перелічених членів бюро райкому та райвиконкому однозначно можна вважати співучасниками, хоча письмових слідів їхнього злочину не виявлено. Як і керівників районних каральних органів Свіріденка та Бичкова, які безпосередньо керували операцією та забезпечили її успішне виконання.
ДовідкаХутір Ізвори розкинувся у південно-західній частині Ошихлібів і майже прилягає до зруйнованого вже українською владою консервного заводу. З горба, що межує з оршівськими землями, відколи світ і сонце б’ють унікальні три джерела цілющої води – кузикове, гольцикове і канюкове. Звідси і назва – Ізвори, що у перекладі з румунської означає «джерела». Вода створює потічок Вільховець, який поповнює річку Совицю, що своєю чергою в Лужанах впадає у річку Прут. Навколо хутора – найродючіші землі, які й забезпечили свого часу славу і багатство ошихлібському колгоспу «Маяк». Тут 1969 року його керівник Денис Стасюк став Героєм соціалістичної праці, а господарство було нагороджене орденом «Знак Пошани» а понад 50 колгоспників – орденами та медалями.
Найвідоміші вихідці з хутора Ізвори:
- Віктор Бербюк – професор-математик, розробник знаменитого апарата, який запустили на Місяць. Після розпаду СРСР емігрував до Швеції.
- Стелла Станкевич (Поклітар) – керівник АТЗТ «Трембіта» з 1988 року по теперішній час.
- Омелян Вольф – генерал-майор артилерії у відставці, пенсіонер, проживає в Санкт-Петербурзі, Росія.
- Адольф Бербюк – чемпіон району та області з бігу на середні дистанції
- Омелян Канюк, відомий чиновник Чернівецької міськради.
- Ігор Костюк – гравець резервного складу футбольної команди «Динамо» Київ (1985-1990 рр.).
- Іларій Костюк – гравець футбольних клубів «Університет» та «Будівельник» (1980-ті рр.).
- Ростислав Поклітар – депутат Чернівецької обласної Ради 2018-2020 рр.
- Василь Киюк – протоієрей української церкви, настоятель першої в історії України незалежної церкви Київського патріархату – Свято-Покровського храму в с. Мамаївці (1990-1993 рр.).
- Марія Канюк, Віктор Кузик, Кузьма Костюк, Іван Костюк, Онуфрій Лупул – репресовані політв’язні 1950-х років, борці за незалежну Україну.
- Ілля та Олександр Бабюки – одні з найкращих механізаторів ошихлібського колгоспу в 1960-2000 рр.
- Микола Руцький – чотовий Буковинського куреня, учасник захисту Києва від німецьких загарбників у 1941-42 роках.
Підготував Василь Мойса, с. Ошихліби
Новини Чернівецької області