З вірою й надією: репортаж з місця обміну полоненими
Репортаж
24.05.2025 17:42
Укрінформ
Першого дня обміну – 390 полонених. Другого – 307. Очікуємо на повернення своїх й у неділю…
Цими днями триває найбільший обмін полоненими. Тисячі українських родин живуть надією знову побачити сина, чоловіка, брата, батька, друга. Кореспонденти Укрінформу відправилися до місця обміну, щоб задокументувати моменти, які вже стають історією – повернення воїнів додому.
ВИ ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬОВ? ПІВТОРА МІСЯЦЯ ТОМУ МИ ВИВЕЗЛИ ВАШУ ДОНЬКУ З ОКУПАЦІЇ
Автобуси з нашими хлопцями неквапно заїжджають у просторий двір, де на них чекають їхні рідні й друзі, а ще – десятки, а може й сотні людей зі світлинами зниклих близьких, які сподіваються отримати від звільнених бодай якусь інформацію про своїх.
– Морська піхота є? – хтось відчайдушно кричить із натовпу, але зараз їм не відповідають. Бліді й худі, мов тіні, хлопці під вигуки «Вітаємо вдома!» виходять з автобуса, схоже, ще не зовсім вірячи у те, що вони вже на рідній землі.
До гурту звільнених воїнів хтось гукає:
– Ви Олександр Ковальов?
– Так.
– Йдіть сюди. У вас є донька Ковальова Софія?
– Так, – відказує Олександр.
– Ми її повернули буквально півтора місяця тому з окупованої території. Вона зараз із вашою мамою Іриною чекає вас удома.
– Дякую, дуже дякую, – каже боєць. Видно, що він докладає максимум зусиль, щоб не виявити емоції.
Олександру показують фото його мами з донькою: «Це під час її повернення».
Одразу телефонують пані Ірині.
– Пані Ірино, у мене для вас дуже гарна новина. Я з Офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини, ми ті, хто займалися поверненням вашої внучки. Тепер біля мене стоїть ваш син.
– Синочку, люблю тебе сильно, – каже Ірина і не може далі говорити, починає плакати.
– Мамо, – відказує Олександр і його голос теж починає бриніти. – Все добре, я вже в Україні.
– Ми чекаємо тебе, синочку, як ти?!
– Зі мною все добре, живий-здоровий.
– Ми вірили, що ти повернешся і чекали тебе.
Слухавку бере Софія:
– Папа! – кричить вона.
– Сонечко моє, Софія!
Видно, що батько й донька не хочуть говорити при свідках після довгої розлуки – довкола десятки камер, і вони домовляються поговорити увечері.
– Люблю вас, – каже Олександр на прощання.
Тим часом хлопців, що прибули, одразу оточує натовп людей із фотографіями зниклих рідних у руках. Вони намагаються розпитати, що ті знають про тих, кого ще не повернули.
– З Павлівки були? – запитують із натовпу одного бійця.
– Були, – відказує він.
– Штондар прізвище…
– Не знаю…
– Гляньте фото, може ви бачили?
– На жаль…
«ЗАРАЗ ЗАВАНТАЖУ ТЕБЕ У БАГАЖНИК І ПОВЕЗУ ДОДОМУ НА ВІДГОДОВКУ»
У цьому натовпі є й щасливі обличчя. Це обличчя тих, хто дочекався, мрія кого здійснилася.
Звільнений військовий Олександр Негір обіймає дружину Олену, обоє усміхаються:
– Скільки ви чекали чоловіка? – запитують журналісти Олену.
– 22 місяці. Я вірила, але поки сюди не приїхала, не знала, що його сьогодні обміняють.
– Ми самі не знали, що нас обміняють, але надія була, – каже Олександр.
– А коли ти зрозумів, що тебе обміняють, – запитує Олена.
– Учора, 22-го числа. Двоє діб майже не спав, – відповідає Олександр.
– А про 93-у бригаду не чули? – запитує жінка з портером військового у руках.
Розпитування припиняються, коли хлопці бачать рідних. Олександра стискають у міцних обіймах без слів. «Дякую, що допомагав родині», – каже боєць. «Зараз завантажу тебе у багажник і повезу додому на відгодовку», – каже його друг, намагаючись за жартом приховати тремтіння в голосі. Олександр просить не дуже його обіймати, бо «лишилися самі ребра».
Хлопці справді виглядають блідими, худими й виснаженими. Можна тільки здогадуватися через які тортури вони пройшли, але запитувати їх про це зараз, одразу після звільнення, не можна ні з етичних, ні з психологічних міркувань.
– Якусь інформацію ви отримували? – допитуються журналісти Олександра.
– Ні, – відказує він.
– А мого листа ти отримав? – запитує Олена.
– Ні.
– А одяг тобі «Червоний хрест» передавав? – не вгаває вона.
– У Горлівці на початку 2024 року, у лютому, отримав від «Червоного хреста» посилку.
– А там мабуть і лист? – каже Олена.
– Ні, листа не було, – відповідає Олександр.
Діалоги затихають, бо всі, хто зустрічав полонених, починають голосно скандувати «Дякуємо, дякуємо!».
«Що вам хочеться у цей момент?» – запитують журналісти Олександра. Його відповідь щира і проста: «Поїхати додому».
«МИ ВІРИМО, НАДІЄМОСЯ, ЧЕКАЄМО»
У місці обміну зібралися й ті, які досі нічого не знають про долю своїх рідних. Жінка, загорнута у прапор, стоїть з маленьким хлопчиком на руках:
– Це меншенький, старший удома чекає, – розповідає вона. – Чекаємо, надіємося хоч на якусь звістку. Їздимо на акції під Координаційний штаб щотижня кожної середи. 30 місяців, це 2,5 року, як він крайній раз виходив на зв’язок. Село Первомайське, Донецька область, 27 листопада 2022 року – і зник. Надіємося, що в полоні. Дуже чекаємо, віримо, надіємося.
На іншому знімку молодий хлопець у військовій формі. Підпис – Дзюба Андрій Сергійович. Його розшукують батьки.
– Шукаємо сина. 8 місяців як його немає. Зник у вересні у Сватівському районі Луганської області у селі Стельмахівка. Побратими лишилися живими, він один зник. Ні речей, нічого абсолютно немає. По сьогоднішній день жодної інформації не маємо. До слідчої телефонувала, вона нічого не сказала, і навпаки, чекає інформації від нас. Від звільненого 6 травня хлопчика дізналися, ніби він чув наше прізвище, але коли я з ним зв’язалася, то з’ясувалося, що прізвище Дзюба він чув у липні 2023 року, а наш зник у вересні 2024-го. Тобто інформації жодної, але надіємося, що хлопчики звідти приїдуть (і розкажуть про нього), а може він приїде… – з надією в голосі розповідає мати.
– Віримо, надіємося, чекаємо, – додає вона.
«Мій чоловік зник на Донеччині з побратимом. Вони стояли до останнього на стратегічному об’єкті – Вуглегірській ТЕС, – розповідає інша жінка. – Досі про них нічого не знаємо. Сподіваємося на гарні новини, що нам хлопці їх передадуть і чекаємо усіх-усіх з поверненням удома».
Ці дружини, діти, батьки, рідні, друзі живуть надією – а раптом хтось бачив їхніх рідних. А ще краще, нехай вони завтра вийдуть з автобуса з прапором на плечах і усміхнуться.
Як повідомлялося, 23 травня в рамках обміну "1000 на 1000" в Україну повернули 390 полонених. З них 270 військових та 120 цивільних громадян. Сьогодні вдалося повернути ще 307 українських військових. Загалом за останні два дні вдалося визволити 697 людей. Серед тих, хто повернувся сьогодні, воїни ЗСУ, Державної прикордонної служби та Національної гвардії України. За словами Президента Володимира Зеленського, завтра очікується продовження обміну.
Великий обмін став результатом переговорів у Стамбулі української та російської делегацій. Українську очолював міністр оборони Рустем Умєров.
Тетяна Пасова
Новини з передової