Останній повітряний двобій Івана Болотова
04.07.2025 10:35
Укрінформ
Льотчик-винищувач Іван Болотов відчайдушно бився у небі за Україну майже три роки повномасштабної війни. Здійснив десятки бойових вильотів, знищуючи живу силу та техніку противника
Вона досі називає його Ванічкою, а його маму люблячи – свекрунею. Вона пам’ятає спільне життя з ним до найменших дрібниць. Її Ванічка понад усе хотів би повернутися до родини живим. І повернувся б, якби не війна… Молода сильна жінка з немовлям на руках. Вона – дружина льотчика-винищувача Івана Болотова Анастасія. Для неї він – справжній герой, адже став на захист країни у найважчий період та віддав найдорожче – життя. Тепер родина та бойові побратими мріють про те, щоб державна відзнака підтвердила статус полеглого – Герой України.
З перших днів повномасштабного російського вторгнення Іван Болотов виконував бойові польотні завдання на всіх напрямках наступальних дій противника. Зокрема, він брав безпосередню участь у захисті неба на найближчих підступах до української столиці та знищував ворожий десант на військовому аеродромі «Васильків» Київської області. За своє авіаційне життя 24-річний Іван Болотов опанував управління чотирма типами літаків: ХАЗ-30, Л-39, МіГ-29 та Су-27. Його загальний наліт становив 285 годин. Попереду Івана чекало підвищення на службі та проходження навчання на літаку F-16. Проте… Іван Болотов героїчно загинув 2 лютого 2025 року, виконуючи бойове завдання в українському небі.
Про люблячого сина, чоловіка та батька розповідають мати Олена Захарченко та дружина Анастасія Болотова.
ЕСКАДРИЛЬЯ ЙОГО ДИТЯЧИХ МРІЙ
Олена згадує про сина з тремтінням у голосі: говорити про нього означає знову доторкнутись до болю, який не минає. З раннього дитинства хлопчина виявляв кмітливість, теплоту і внутрішню силу. Іван захоплювався всім – читав, слухав аудіокнижки, розв’язував логічні задачі, будував моделі.
– З дитинства обожнював Lego і пазли. І навіть в дорослому віці складав літаки з конструктора, також Су-27. Всі зібрані моделі досі стоять у нас вдома, мовчазна ескадрилья його дитячих мрій, – пригадує Олена.
Рішення стати військовим пілотом у хлопця з’явилося несподівано після 9 класу. Якось він прийшов додому і рішуче заявив: «Мамо, я буду льотчиком. І тільки військовим». Це був поклик крові. Адже льотчиками були його дідусь, прадід і батько.
Не злякали Івана ані труднощі у професії, ані відповідальність. Він хвацько освоїв винищувачі МіГ-29 та Су-27, а також навчально-тренувальний Л-39. Після першого польоту Іван телефонував матусі та хвалився: «Мамо, це неймовірно! Повітря. У небі спокійніше, ніж на землі». Він любив небо. І воно відповідало йому взаємністю, допоки війна не обірвала цей зв’язок…
ЇХНЄ КОХАННЯ
На випускному Іван познайомив батьків зі своєю дівчиною й повідомив, що вона житиме з ними. Настя стала не лише нареченою, але й донькою для батьків Івана. Родина була міцним тилом для молодого оборонця неба. Вони підтримували одне одного в усьому. Іван був турботливим сином: коли приїздив додому, завжди збирав усю родину на каву. Міг проїздом між відрядженнями зазирнути хвилин на десять, щоб просто побути поруч.
Кохання Івана та Насті не почалося раптово, воно проростало роками, несміливо, але впевнено. Справжнє, щире й рідкісне. Їхнє знайомство не було схожим на сцену з романтичного фільму. Вони вперше зустрілися в спільній компанії друзів. Спілкування було легким. Вони бачилися у вихідні, переписувалися, жартували. І щоразу, коли в житті щось йшло не так, доля повертала їх одне до одного. Це був той тип зв’язку, який непомітно стає найміцнішим.
– Іван завжди був для мене прикладом ідеального чоловіка: спокійний, дорослий не за роками. У нього був дуже тонкий гумор – чорний, саркастичний, – пригадує Настя.
Закохалися вони далеко не з першого погляду – це було глибше. І тільки з часом Настя усвідомила, що той, кого вона давно знала, і є її людина.
– Якось мої подруги сказали: «Настю, поглянь – це ж той самий, хто тобі потрібен». І в мене щось ніби всередині клацнуло… Я задумалась. На той час ми багато спілкувались – гуляли, сиділи в компаніях, могли мовчати і просто слухати музику. Мені здавалося, що тільки я таке відчуваю. Виявилося, що ці почуття взаємні, – розповіла дівчина.
Восени 2020-го їхні долі офіційно переплелися. Іван приїхав у відпустку. Настя випадково побачила його у дворі й одразу кинулась в обійми. А потім була поїздка з друзями на дачу. Без зв’язку, без телефонів, лише музика з машини і безперервна розмова – три доби разом, без жодного «не зручно».
– Це було неймовірно. Ми зрозуміли, що нам не потрібні гаджети, щоб бути щасливими. Нам було чудово вдвох навіть мовчати. Після того віденду він зізнався мені в почуттях, і я відповіла йому взаємністю. Вперше ми усвідомили, що знайшли свою людину, – поділилася Настя.
Пропозицій руки було дві. Перша – смішна й дитяча, як каже Настя, із обручкою, зробленою з паперу під час відеодзвінка. Друга – мала відбутися в Миколаєві після випуску. Іван готувався зробити це в особливий спосіб, але війна перекреслила плани.
– Під час першої пропозиції руки і серця Іван під час відеодзвінка скрутив папір, зробив обручку і сказав: «Було б добре жити разом…». Я усміхнулася і сказала «так». А другу пропозицію він мав зробити в Миколаєві… Його побратими потім розповіли, він усе спланував, але почалася війна, – каже Настя.
У їхній історії було багато радості, усмішок, музики і довгих розмов на будь-які теми. Вони почувалися гармонійною парою, якій було затишно в сімейному гніздечку.
– Я не одразу зрозуміла, наскільки він сімейна людина. Він завжди повторював: «Ні-ні, не хочу поки що родину». Але річ не в тому, що не хотів, а в тому, що ще не був з тією, перед ким зможе відкритися. А зі мною відкрився, – про розвиток стосунків мовить Настя.
І продовжує:
– Якось ми відпочивали. Ванічка відкриває інстаграм, а в рекламі висвічуються дві обручки. І він лежить такий і каже: «Слухай, а може, вже поберемося?». Я відповіла згодою. Через місяць ми одружимося. Це була найкраща пропозиція, адже найчесніша.
ВЕСІЛЛЯ ЛИШЕ ДЛЯ ДВОХ
Весілля було тихим, рідним і дуже справжнім. Без галасу, урочистих промов і пишної зали, без сотні гостей, але з головним: любов’ю, щирістю і відчуттям, що саме цей день – їхній.
– Ми розписалися в Івано-Франківську удвох. Це збіглося з днем народження моєї свекруні і стало дуже символічним. Нас зустрічали батьки й моя сестричка – ми просто трохи поїздили містом, зробили кілька сімейних фото. І це було… дуже круто.
Ніхто нікуди не поспішав. Не було нервів. Була легкість. Сонце, що змило прогноз дощу. Усмішки – щирі, ненапружені. І навіть звичайне кафе того дня здавалося теплішим.
Вони пішли святкувати не в ресторан, а… до гір. Самі замаринували шашлик у день весілля. Вранці зібрали речі й рушили в Яремче – у невеликий будинок серед карпатського повітря й тиші. Там вже чекали друзі та побратими Івана.
Це була не просто подорож. Це був їхній простір. Їхній медовий дім. Вони насолоджувалися кожною хвилиною буття, сміялися, танцювали, навіть влаштували батл народних танців.
МИТІ КОХАННЯ МІЖ ПОЛЬОТАМИ
В їхній родині не було місця випадковим подарункам. Вони питали одне одного: «А що б ти хотів(-ла)?». Не для того, щоб виконати зобов’язання, а щоб справді зробити приємне і корисне. Але те, що найбільше гріє серце Насті, – не техніка чи прикраси, а сюрпризи без приводу.
– Прокидаєшся, а біля ліжка стоять кава і квіти. Йдемо вулицею, бабуся продає тюльпани. Ванічка каже: «Іди далі», а сам чкурне до неї і повернеться вже з квітами. А коли я була вагітною, то навіть нічого не казала, а чоловік мовчки вгадував мої мрії. Я тільки подумала про кіндер – Ванічка повертається з ним в руках. Ніби читав думки, – розповіла Настя.
Дівчина дарувала взаємність у подарунках. Навушники, дрібна техніка, романтичні вечори зі свічками й улюбленими стравами. Атмосфера замість розкоші. Турбота – замість шуму. Це був найсильніший стимул для Івана, тому при кожній можливості він стрімголов мчав додому.
Іван мріяв про висоти – і не лише в серці, а й на службі. Він хотів освоїти F-16. Готувався до навчання, підтягнув англійську, ставив собі нові планки. Бути штурманом – не просто льотчиком, а людиною, яка ухвалює точні рішення. Без зайвого героїзму – лише холодна розсудливість і відповідальність.
– Я знаю точно: він хотів повернутись додому. Завжди. Це була не просто фраза. Це була обіцянка, – ствердно каже Настя.
Іван ніколи не ставився до польотів як до звичайної роботи. Для нього це було служінням, відповідальністю, покликом. І навіть у хвилини тиші – вдома, вночі, коли всі спали, – його серце залишалося на висоті. В такі моменти Настя була його штурманом на землі.
– Якщо йому дозволяли готуватись удома, він одразу приїздив. Йому було легше біля мене. Бувало, серед ночі будив: «Настюш, перевір, будь ласка». І я вставала, читала разом з ним, виправляла, пояснювала. Іноді – навіть без папірців, – пригадала Настя.
Ці підготовки перетворювались на ритуал, на спільний політ двох сердець – одне тримало карту, інше – небо. Іван ніколи не летів «просто так». У кожному завданні – зосередженість, повага до ризику, віра в себе. І поруч – її тиша, її голос, її тепло.
– Я знаю точно: він хотів повернутись додому. Завжди. Це була не просто фраза. Це була обіцянка, – стверджує Настя.
ОМРІЯНЕ БАТЬКІВСТВО
Новина про майбутнє батьківство не застала Івана зненацька, подружжя дуже чекало цього моменту. Мрія про дитину була такою ж свідомою, як і їхнє весілля: все мало бути з любов’ю, вчасно, без поспіху. Вони планували, проходили обстеження, разом уявляли, яким буде цей шлях. Але вагітність не наставала. Настя повернулася до столиці.
Одного ранку молода дружина спонтанно вирішила поїхати до чоловіка на Захід України. Сюрприз неабияк потішив Івана. Миті, проведені разом, були справжнім дивом для подружжя…
За кілька тижнів Настя, перебуваючи в столиці, почала помічати за собою зміни. Вона стала дратівливою, не схожою на себе. Чоловік неабияк здивувався такій поведінці і припустив, що кохана може бути вагітною.
Настя зробила тест – і побачила довгоочікувані дві смужки.
– Я не могла повірити у диво. Ванічка мав бути першим, хто дізнається. Тому я чекала його повернення з польоту, ходила і мовчала, а всередині все кричало. Коли він допрацював, я зателефонувала і просто показала на камеру ті дві смужки. Він закричав, забіг у кімнату до побратима, і вони обидва стрибали, як діти. Аж не вірилось, що це мій серйозний, стриманий Іван так радіє, – поділилася Настя.
Іван був поруч, коли його син приходив у світ. Дата пологів була відома, і командування відпустило майбутнього татуся рівно за тиждень до неї. Маленький Льоша, ніби знаючи, що батько повинен бути поряд, народився саме в останній день, коли Іван ще міг залишатися вдома.
Він був біля коханої весь цей час. Дев’ять годин чекання. Дев’ять годин тривоги. Вони говорили, мовчали, стискали одне одному руки. І в момент, коли Іван вийшов, щоб перевести подих, народився їхній Льоша.
– Я його слухала більше, ніж лікарів. Він був моєю опорою. А після народження сина нас залишили втрьох… і ми просто сиділи, дивились на сина і мовчали. Це був один із найсвітліших моментів у моєму житті, – пригадала Настя.
ПАМ’ЯТАЄ ТАТА СЕРЦЕМ
У кожному русі, жесті, погляді маленький Льоша нагадує батька. Настя каже, що син народився точною копією Івана. Між сином і батьком одразу встановився особливий зв’язок. Коли Іван приїздив додому, його маленька копія дарувала ночі без крику і плачу, ніби розуміючи: це час набутися разом.
Ба більше: першу усмішку, що подарував через три дні після народження, перший щирий сміх, перше перевертання, перше «гу» – усе це відбулося саме у той період, коли тато був поруч. Наче дитина чекала саме приїзду Івана.
За словами Насті, після загибелі Івана Льоша змінився. З’явились тривожність, неспокій у поведінці. Але любов лишилась. Він відчув втрату, хоч був надто малий, щоб її усвідомити.
– Коли ми повісили в кімнаті велике фото Ванічки, Льошка сів, подивився – і почав сміятись. Щось бурмотів, показував рукою, ніби говорив із ним. І досі, коли питаю: «Де тато?» – він одразу дивиться на фото. І усміхається, – каже Настя.
Цей зв’язок – поза логікою. Лише серце знає, що дитина пам’ятає голос, обійми, тепло. Навіть якщо це тривало всього чотири місяці. Навіть якщо татко залишився тільки на фото. Він – у крові, у кісточках пальців, у сміхові, що звучить ідентично.
– Кажуть, що після появи дитини у стосунках щось змінюється, хтось віддаляється… У нас навпаки. Льошка ще більше нас об'єднав. А тепер він – єдина ниточка, яка веде до тата. Я впевнена: він його пам’ятає, – підсумувала Настя.
ОСТАННЯ ЗАПИСКА
Головним оберегом для Івана стали не амулети, а слова коханої дружини, її записки. Із часів університету Настя писала йому маленькі послання – кілька рядків про кохання, підтримку, обійми. Вона думала, він просто читає й відкладає. Але виявилось – кожне слово було збережене, заховане, прожите разом із ним.
Останню записку вона вручила на День святого Миколая. Скромна листівка, як дитячий лист до чарівника, і одне просте побажання:
«Дорогий Миколайчику, мені нічого не потрібно… аби мій чоловік завжди був поруч…».
Коли Іван загинув, родина отримала несподіваний дзвінок. Один із знайомих, який допомагав із похованням, сказав: «У нього в кишені знайшли якусь записку із сердечком…».
– Я одразу зрозуміла: це моя. А потім побратим показав фото. Вона була з ним… Вона була просякнута його кров’ю. Перше, що кидалося у вічі, – сердечко. Він носив її із собою. До останнього, – розповіла Настя.
Насті віддали записку. Вона тримала її в руках на прощанні, та у серці знала – вона має лежати там, де була до кінця. Бо якщо ці слова були з ним у небі, вони мають залишитись із ним і на землі. І поклала записку у труну до чоловіка.
НІКОЛИ НЕ ДУМАВ ПРО ВІЙНУ В МЕЖАХ ЛИШЕ ВЛАСНОЇ ВОЛІ
Іван ніколи не думав про війну в межах лише власної долі. Його рішення були зваженими, дії – виваженими, а слова – відповідальні. Він часто повторював побратимам: не геройствувати бездумно, не втрачати голову, бо за кожним – життя, за кожним – хтось чекає.
Серед тих, з ким Іван літав, був Денис Василюк – людина, про яку він говорив особливо тепло. Їхній останній виліт був спільним. І те, що сталося потім, стало першим сильним ударом, що зрушив Настю з її внутрішнього острівця впевненості.
– Я тоді була вагітна. Іван написав: «Дениса збили». Я одразу перепитала з надією: «Він живий?». В останні тижні перед загибеллю я чула лише слова захоплення. Іван полюбляв спілкуватися із Денисом. Були важливі поради старшого побратима, – поділилася Настя.
Настя зізнається: до того моменту вона не дозволяла собі думати «а що, якщо…». Проте тоді вперше така думка промайнула – холодна, чужа, страшна. Вона одразу її відкинула. Бо її місією було не розгубитись, не передати хвилювання чоловіку. Навпаки: як бойова подруга та надійний тил Настя постійно підтримувала чоловіка та вселяла йому віру. Все мало бути добре…
ОСТАННІЙ ВЕЧІР…
Настя згадує той вечір, коли у звичних розмовах промайнула незвична тиша. Це був вечір перед його вильотом. Зазвичай між ними було спілкування по відеозв'язку, спільні моменти із сином, який купався й усміхався татові.
Але цього разу було інакше. Малюк плакав сильніше, ніж зазвичай. Настя була виснажена й водночас тривожна – без причини. І саме тоді Іван сказав речення, яке вона не забуде ніколи.
– Він подивився і попрохав: «Я ще хочу подивитися на вас». Я здивувалася. Думаю: як це – ще? Ти ж побачиш нас завтра, післязавтра, – розповіла Настя.
Іван довго дивився у камеру. Його очі бігали між обличчям дружини й сина. Телефон ніби завис. Мовчання промовляло більше за слова. Врешті він попрощався – так, як завжди. Але в її серці вже щось защемило.
Ранок видався звичайним. Звичні повідомлення: «люблю, цілую, чекаю». Стандартний ритуал підтримки. Іван попрямував виконувати польотне завдання. А вона, залишившись із дитиною, відчула тривогу. Важкість у тілі й голові змусила її взяти дитину і вийти надвір подихати.
Настя мала за кілька днів вирушати до чоловіка у Миргород. Подружжя давно чекало на цю зустріч. Повернувшись додому, Настя почала збирати речі. Подруги прийшли допомогти їй. Молода жінка відправила своєму Вані ще один кружечок із сином. Написала: «Я хвилююся. Ну як там?».
Несподівано тривога в її серці наростала і ставала гучнішою. Усередині запускались таймери: вона знала, скільки триває політ. І щось уже не сходилось.
І тут – дзвінок. На мобільний телефон мами Насті. На екрані – мама Івана. Настя взяла телефон і… важко передавала його мамі. Щось кричало всередині: не треба, не слухай, не говори це вголос!
– Я пішла в маленьку кімнату. У взутті. Просто притулилася спиною до стіни. І почула, як мама впала… і почала кричати. І я все зрозуміла, – пригадала Настя.
Слів не треба було. Слова б тільки зруйнували тишу, в якій усе вже сталося. Настя пам’ятає тільки фрагменти. Як крик сина виривав її із заціпеніння. Як серце благало хоч про якийсь шанс. Вона телефонувала побратиму, щоб перепитати. Їй так не хотілося втрачати бодай найменший шанс…
Написала їхнім найближчим друзям. Вони миттєво приїхали. Один із них зателефонував і промовив:
– Настю… вибач.
– Ні. Без вибач. Просто скажи щось…
З того часу почалося її особисте пекло. Зруйновані надії. Знищене родинне щастя. Осиротів їх спільний 5-місячний синочок…
Льотчик-винищувач Іван Болотов відчайдушно бився у небі за Україну майже три роки повномасштабної війни. Здійснив десятки бойових вильотів, знищуючи живу силу та техніку противника.
2 лютого 2025 року він виконав своє останнє бойове завдання з підтримки дій Сухопутних військ, щоб знищити скупчення живої сили та техніки противника на одному з напрямків фронту. Попри небезпеку виконання місії, він не відвернув літак із бойового курсу й виконав завдання, однак сам загинув.
Прощання з майором Іваном Болотовим відбулось 5 лютого 2025 року в Києві на Майдані Незалежності. Йому було 24 роки…
Світлана Борисова, спеціально для Укрінформу
Фото надала Анастасія Болотова
Новини з передової