Без святкового настрою: як працює військовий госпіталь в умовах динамічного фронту
Репортаж
30.12.2025 12:15
Укрінформ
Успіх у порятунку поранених бійців не залежить від віку медика чи його військового звання – лише від досвіду, здобутого під час війни
Колектив Запорізького військового госпіталю – це вихідці із цивільних лікарень, які на початку повномасштабного вторгнення вирішили піти у військову медицину. Вони кажуть, що тоді не було розуміння, як усе має працювати, але тепер їхня робота нагадує годинниковий механізм, де кожен – важливий і на своєму місці.
Тут немає ні вихідних, ні свят. Про Різдво чи Новий рік у родинному колі навіть не мріють, адже знають, що мають бути готовими 24 на 7 рятувати поранених бійців.
Ми приїхали до шпиталю за кілька днів до нового року. Щиро скажу, приємно здивувала святкова атмосфера в кожному відділенні, установлені в холі ялинки… За кілька метрів від них, в операційних, медики рятують життя.
ІЗ ЦИВІЛЬНОЇ МЕДИЦИНИ – У ВІЙСЬКОВУ
У приміщенні, де розташовано госпіталь, зробили ремонт, завезли компʼютерний томограф, облаштували приймальню.
– Тут поранених зустрічають всі лікарі й уже потім вирішують, хто їде в операційну, хто на обстеження, хто в реанімацію. «Червоні» пацієнти одразу їдуть у палату інтенсивної терапії. Тут є торакальна, судинна хірургія, – пояснює заступниця очільника госпіталя, лікар – молодший науковий співробітник Вікторія Турушина.
Вікторія Турушина
Їй 30 років, але вік тут не має значення.
Вікторія родом із Житомирщини. До Запоріжжя переїхала в 2012 році, студенткою. Потім пішла працювати в лікарню швидкої медичної допомоги.
– Ми там практично жили. Роботи було багато, у лікарні завжди великий потік людей з травмами різної складності. Тож ми були добре підготовлені. Але не мали військової освіти, нічого не розуміли у військовій специфіці. Та з року в рік ти вчишся, якщо маєш таланти, то вони можуть прорости. У нас всі начальники молоді, ми відходимо від військових понять, що важливо, скільки в тебе «зірочок», скільки років служив, яку маєш посаду… Тут більше довіряють умінням, знанням. Так, ми були «зеленими» лікарями, але ті, хто вмів себе проявити, показали себе. Тут на лідерських якостях багато чого будується. Зрозуміло, що є лікарі, в яких мені є чого повчитися. Моє завдання – не заважати, дати можливість працювати в комфортних умовах, оберігати від зайвого, – говорить молода керівниця.
Вона зізнається: у 2022 році їм здавалося, що госпіталь відстає від цивільних лікарень.
– Коли у військового лікаря питають: хто ти насамперед, лікар чи військовий, – маєш відповідати, що військовий. Нас тоді багато перейшло з лікарні швидкої допомоги, ми пішли командою. Мені здавалося, що з військовими буде якось спокійніше в той страшний період, коли почалася велика війна. Ми не ходимо у військовій формі, але кожен з нас знає, що може знадобитись о будь-якій годині доби і має бути тут, виконувати свої обовʼязки. Начальник відповідає за свій особовий склад, це його сімʼя, і він має більше відповідальності, ніж у цивільній медицині, – пояснює Вікторія.
У відповідь на питання про найважчий для команди госпіталю рік називає 2023-й. Тоді на фронті був контрнаступ, а тут медики мали найвищі цифри надходжень поранених. Вона говорить, що госпіталь на той час був ще малим і розширився вже в кінці 2023 року: збільшилися штат і кількість ліжок.
– Ми почали вільніше дихати. У нас були класні спеціалісти, але вони суміщали різні функції в одній особі – судинний і торакальний хірург, наприклад. Вони не бачили вихідних, постійно приймали поранених і відправляли. У нас було мало місця. Тепер у нас нормальні відділення, є місця для переодягання персоналу, лікарі бачать своїх пацієнтів. Але саме той період показав, хто може стати начальником, повести за собою колектив. Тоді ж і виросли керівники відділень, – відповідає.
Медики здобувають досвід у ході війни. Розуміння особливостей бойової травми прийшло із часом. Вони знають, як це – оперувати, коли ворог обстрілює місто і лунають вибухи. Тепер медики мають можливість працювати по змінах, заздалегідь дізнаються, кого до них везуть та скільки, мають час підготуватися.
Вікторія говорить, що не була на Новий рік удома вже дуже багато років.
– На війні немає святкових чи вихідних. До свят ми тепер ставимося не так, як раніше, – каже.
Вона додає, що лікарня швидкої допомоги колись була любов’ю її життя, але сьогодні її життя – у військовій службі.
ЯКЩО ТЕБЕ ВИЯВИВ ДРОН, ЦЕ ПЕЧАЛЬНО
Олександр Жолудєв
Поки ми говорили, в операційній завершилась операція. У коридорі відділення помічаємо начальника травматологічного відділення госпіталю, майора медичної служби Олександра Жолудєва.
«Цукорок»
Просимо його приділити нам трохи часу. Не відмовляє, але пропонує передусім поговорити з пораненими бійцями. Заходимо в одну з палат, у ній – троє хлопців. Знайомимось. Один з них служить у ССО, має позивний «Цукорок».
– Я солодкого багато їм, – пояснює з усмішкою.
– Щось по вас не видно, – відповідаю.
– Займаюсь спортом, – каже.
Крім любові до солодкого, є інша версія позивного: у війську «цукорок» – це детектор дронів. Чоловік отримав поранення на Гуляйполі. Цей населений пункт нині в усіх на вустах. За місто ведуться важкі бої.
– Ворог уже в Гуляйполі, – каже, випереджаючи моє питання.
– Важко було стримувати ворога там? – питаю.
– Їх стримувати неважко, але в них перевага у дронах. От розумієте, у нас був контакт з росіянами, і якщо ти одразу їх не вбиваєш, то вони передають по радєйкє – і прилітає дрон, мінометка. У них перевага в повітрі, багато дронів, і ти нічого не можеш зробити, – пояснює.
Разом з побратимами вони перебували в будинку, у який влучив FPV-дрон.
– Будинок склало. Ми вибралися, і тут ще одна FPV-шка, потім ще три. У мене зламана ключиця, слух постраждав, – розповідає.
Боєць говорить, що тепер війна – це здебільшого FPV, «мавіки»…
– Якщо тебе виявив дрон, то це печально. Коли мене поранило, дістали з-під завалів, і я з групою зміг добігти до укриття. Та коли ми зайшли, дрони почали летіти в укриття. Оце страшно. Але ракета чи дрон можуть прилетіти будь-куди, – говорить.
Він розповів, що йому довелось іти 10 км з тампонованими ногами. Щоб не підставляти групу, він ішов.
– У нас так прийнято. Якщо б мене тягли, то могли б не вийти всі. Думаю, ще довго буду на відновленні. Пощастило, що була фугасна вибухова речовина, осколки були б страшніші. Ну, слава Богу, усі вижили, – додає.
РОБОТА, ЯКУ НЕМОЖЛИВО ПОСТАВИТИ НА ПАУЗУ
Залишаємо палату, адже розуміємо, що хлопцям треба відпочити. Крім того, до них мали приїхати рідні, тож вирішуємо не заважати.
Олександр Жолудєв
В ординаторській уже чекав Олександр Жолудєв. Він один із тих лікарів, які перейшли в госпіталь із цивільної лікарні на початку повномасштабки.
– Це моє рішення, я зрозумів, що в госпіталі більше потрібний. Не пожалкував про це жодного разу. Я закінчував військово-медичний факультет свого часу. Правда, у 2007 році хто думав про війну? Україна розвивалася. Але коли війна почалась, одразу зрозумів, що повинен бути тут, – говорить.
Він підтверджує слова Вікторії про те, що у 2023–2024 роках 99 відсотків поранень були осколковими. Тоді активно працювала ворожа артилерія, летіли КАБи. Тепер переважають кульові поранення і дронові. За його словами, кульові свідчать про те, що фронт рухається, іде багато міських боїв. Але хлопці тримають фронт. Щодо дронів, то вони не дають працювати ні медикам, ні військовим.
– Ще кілька хвилин тому ви були в операційній. Скільки операцій за добу проводите? – питаю.
– От, наприклад, учора я був на чергуванні, 12 операцій провів. Ми вже звикли до такого графіка. Так, нам важко, але хлопцям на фронті ще важче. Ми тут для того, щоб вони швидше стали на ноги, відновили боєздатність, – каже.
Він додає, що тепер працювати стало складніше, бо військова ситуація на Запорізькому напрямку змінилася. Для самого Запоріжжя нині важкий період – у місто залітають FPV-дрони, гатять РСЗВ.
– Коли працюєш в операційній і починається атака, ти не залишиш пацієнта, операцію на паузу не поставиш, – ділиться.
Він, як й інші його колеги з госпіталю, каже, що медики стали більш досвідчені. На те, щоб вивчити одного травматолога, хірурга чи класну професійну медичну сестру, треба багато часу. Тепер вони чітко знають, що робити, як оперувати, куди евакуювати.
– Те, що тепер святкові дні – Різдво, Новий рік, – відчуваєте?
– Чесно? Святкового настрою не відчувається зовсім.
БАЧИТИ ПОРАНЕНИХ БІЙЦІВ ДОСІ ВАЖКО
Його колеги з відділення анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії кажуть, що через специфіку роботи в госпіталі проводять часу більше, ніж зі своїми родинами. Тому тут вони не просто колеги, а друзі, посестри і побратими.
Микола Шевченко
Старший ординатор відділення, майор медичної служби Микола Шевченко долучився до служби в госпіталі після закінчення інтернатури у 2022 році.
– Одразу мобілізувався, не виходячи в цивільну медицину. Відчував, що треба долучатися до захисту. Мої друзі вже служили, ми підтримували зв’язок. Навіть більше, думки про армію були ще раніше. У мене дідусь військовий, і він виховував мене в мілітарному дусі, – говорить Микола.
Студентом він думав, що працюватиме анестезіологом в обласній лікарні, адже там був медбратом-анестезистом.
Йому досі важко бачити травмованих бійців. Говорить, що час іде, а він переживати за кожного з них не припиняє.
Згадує бійців, які потрапили до них з важкими травмами.
– Хлопці три місяці виходили з позицій, поранені. Це феномен. Нам траплялися різні, але я такого ще не бачив. Вони три місяці – за допомогою своїх підрозділів, які їх вели дронами, скидали їм продукти, медичні засоби, – виходили з оточення, – розповідає.
Те, що сьогодні багато уваги приділяється тактичній медицині, зокрема і під час військової підготовки, зменшує медикам кількість роботи.
– Якісно надана первинна допомога зменшує важкість стану на момент надходження до нас. Тепер військові вміють зупинити кровотечі, затампонувати рани, – додає.
З ПЕРЕБИТИМИ НОГАМИ 10 ГОДИН ПОВЗ ДО СВОЇХ
У госпіталі познайомилися також із бійцем на позивний «Аптека».
«Аптека»
Він – бойовий медик, разом із побратимами вивозив пораненого, коли наїхали на міну квадроциклом. Водій екіпажу та хлопець, якого евакуювали, загинули на місці. Це сталося на Гуляйпільському напрямку цього місяця.
«Аптека» отримав поранення в шию та ногу.
– У шию осколки попали, відчув, що кров ллється, ноги поламані, думав, що не виживу. Врятували сила волі й місце, де сховався. Я повз 10 годин до наших позицій. У темряві, але з рацією – і командир на звʼязку був постійно. Він мені говорив, куди рухатися. Головне було – доповзти. Дрони ворожі постійно літають. Вони все бачать і не дають ні вивозити поранених, ні заходити. Скид роблять, а через 5–7 хвилин вертаються, знову і знову, – розповідає.
На шиї видно зашиту рану, але він не перестає дякувати лікарям за те, що врятували ногу й тепер лікують стопу, щоб міг нормально ходити.
– Мені пощастило, плюс сила волі й духа. Я коли побачив евак, то й ноги ніби почали мене боліти, – каже.
* * *
Більшість медиків госпіталю не знають, чи будуть повертатися до цивільної медицини.
– Бійці роблять все для нас, а ми – для них. Що буде далі?.. Далі буде далі, – кажуть.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото Дмитра Смольєнка / Укрінформ
Більше наших фото можна купити тут.
Новини з передової