Переживав, чи за три роки полону не забув номер мами
23.01.2026 12:00
Укрінформ
У полоні нацгвардійцю допомогли вистояти віра в Бога і надія на те, що його колись обміняють
Андрій Щепанський із Житомирщини добре пам’ятає український Мелітополь, тепле Азовське море і вуличні бої за Маріуполь, де потрапив у полон. Три роки і три місяці російської неволі він відбував на території тимчасово окупованої Донеччини.
Про умови, у яких утримують українських військовополонених, свідчать медичні діагнози Андрія. Чимало хронічних проблем зі здоров’ям є наслідком його перебування у виправній колонії в Горлівці.
У полоні нацгвардійцю допомогли вистояти віра в Бога і надія на те, що його колись обміняють. Після повернення додому на нього чекав непростий період адаптації, який він пройшов, і нині вже планує майбутнє.
Своєю історією 26-річний воїн поділився з кореспонденткою Укрінформу.
ПІСЛЯ ПОЛОНУ НІБИ ОПИНИВСЯ В МАШИНІ ЧАСУ
– Три роки і три місяці, які я провів у полоні, просто викреслені з мого життя, – говорить Андрій Щепанський. – У мене у спогадах були 2021-й та початок 2022 року, і психологічно я перебував у тому періоді, хоча повернувся додому вже у 2025-му. Мав відчуття, ніби опинився в машині часу. Спочатку навіть не міг звикнути, що мені вже 25 років, а не 22. Коли підписував документи, автоматично вказував у них 2021 рік. Я розумів, що весь цей час світ жив без мене, у ньому відбулося багато змін, до яких мені треба було якось звикати.
Перша зустріч із сім’єю після звільнення з полону.
Він повернувся додому під час обміну військовополоненими 14 червня 2025 року.
Андрій народився в Житомирі, де навчався в салезіянському приватному ліцеї «Всесвіт», а старші класи закінчував у ліцеї №21. Потім здобув освіту автослюсаря, бо мріяв про власний автомобіль і хотів навчитися його обслуговувати. У 2019 році отримав повістку на строкову службу, яку проходив у лавах Національної гвардії в Мелітополі.
– Я був задіяний до охорони громадського порядку, що мені подобалося, бо раніше хотів працювати в поліції, – згадує він. – Після строкової служби підписав трирічний контракт із Нацгвардією. Поступово здружився з хлопцями зі свого батальйону і в нас сформувалося коло однодумців. Мелітополь дуже нагадував Житомир, такий же спокійний та зручний. Я ще й встиг покупатися в Азовському морі, коли патрулював у Кирилівці.
У відпустку Андрій зазвичай приїздив до батьків під Житомир. У серпні 2021 року побував удома перед довгою розлукою з рідними. Тоді ніби відчував, що треба набутися з батьками та молодшим братиком.
– За 10 днів до повномасштабного вторгнення мені наснився сон, що почалася війна: нас обстрілюють, ми відстрілюємося, а мій товариш зазнав поранення. Ми тоді всі відчували, що трапиться щось недобре. За кілька днів до 24 лютого 2022 року я зателефонував мамі і про всяк випадок поросив у неї вибачення, – ділиться Андрій.
НА ВІЙНІ ПЕРШОЮ ЗАГИБЛОЮ, ЯКУ ПОБАЧИВ, БУЛА ВОСЬМИРІЧНА ДІВЧИНКА
Під час служби він періодично їздив на ротації під Маріуполь, де й зустрів повномасштабну війну. На той час був у званні солдата на посаді кулеметника.
– Близько 5-ї ранку оголосили тривогу. Нам сказали, що вона не навчальна, а ми повинні бути в повній бойовій готовності. Через пів години зафіксували перший приліт, наступні обстріли відбувалися все ближче і ближче. Узагалі ніхто не панікував, адже ми дотримувалися алгоритму дій і кожен виконував свої обов’язки, – згадує співрозмовник.
24 лютого Андрій опинився в Маріуполі. Він перебував на правому березі міста у той час, як на лівому вже тривали вуличні бої. Про те, що там відбувається, дізнавався від поранених, коли охороняв міську лікарню.
– Першою загиблою на війні людиною, яку я побачив, була восьмирічна дівчинка. Вони з мамою йшли вулицею і потрапили під обстріл. Маму врятували, а донька не вижила. Загиблі діти – це дуже боляче, – розказує боєць.
Щепанський також брав участь у боях за Маріуполь. Згадує, коли разом із різними підрозділами Нацгвардії тримали оборону на околиці міста з боку Мелітополя та Бердянська, росіяни традиційно вранці випускали перший залп, після чого позиції українських захисників обстрілювали з артилерії, РСЗВ, авіації та кораблів. Артилерія ЗСУ неабияк лякала та відганяла ворога, а коли не змогла працювати, це розв’язало руки противнику, який почав тиснути. Андрій та його побратими відходили до інших ліній оборони, аж поки не отримали наказ заходити в місто, де для бійців розпочалася вулична війна.
ПОТРАПИВ У ПОЛОН ПІД ЧАС СПРОБИ ВИЙТИ З МАРІУПОЛЯ
Маріуполь через постійні обстріли змінився до непізнаваності, там уже не було світла, мобільного зв’язку, а в нацгвардійців розрядилися радіостанції і закінчувався боєкомплект. Від цивільних дізналися, що ворог проводить зачистку мікрорайону, у якому вони опинилися. Їх було п’ятеро, серед яких один поранений. Кілька днів вони переховувалися, після чого виходили в розвідку та приносили цивільним продукти, які могли знайти на руїнах розбомблених магазинів.
– Старший групи ухвалив рішення знищити зброю, документи і прорватися через лінію оборони та прямувати в Запорізьку область, – пригадує Андрій. – Ми по одному-двох із періодичністю в кілька годин виходили вранці. Перші троє з нашої групи змогли вийти, двоє з них тепер продовжують службу, а доля одного не відома. Натомість ми з побратимом пішли наступного дня. За день до цього ще змогли зловити зв’язок, я зателефонував мамі і сказав, що ми з нею побачимося. Перший блокпост пройшли, а на другому біля виїзду з міста нас затримали.
Обох нацгвардійців повезли на фільтрацію, після чого були допити, так звані відділки окупаційної «міліції», ізолятор тимчасового тримання, СІЗО та виправні колонії. Полон для Андрія розпочався 18 березня 2022 року.
Андрій Щепанський
«ПЕРЕД СНОМ ДЯКУВАВ БОГУ, ЩО МИНУВ ЩЕ ОДИН ДЕНЬ»
Якийсь час захисник провів у СІЗО в Донецьку. Його разом з іншими українськими захисниками мали судити за «пособництво у тероризмі», але замість суду завезли в колонію Оленівки. У травні Андрія звідти перевели в Горлівку, оскільки окупанти звільняли місця для оборонців Маріуполя, які виходили з Азовсталі та меткомбінату ім. Ілліча.
– У Горлівці нас прийняли сильним побиттям. Там до нас ставилися, як до тварин. Із переповненого бараку на приймання їжі всіх гнали, ніби стадо, б’ючи ногами, палицями, трубами. Більшість моїх проблем зі здоров’ям, які лікарі діагностували після полону, – це наслідки перебування у виправній колонії Горлівки. Уже після всього дізнався, що там у мене були поламані ребра. Тепер маю проблеми з колінами і суглобами, які постійно треба лікувати, – ділиться солдат.
Згадує, дуже гнітило, що немає правдивої інформації про те, що відбувається в Україні. У колонії якийсь період давали місцеві газети, які українські військовополонені навчилися читати навпаки, аби хоч щось дізнатися про Батьківщину.
Із горлівської колонії забирали на обміни дуже мало військових, що морально тиснуло на бранців.
– У перші пів року я дуже вірив, що мене обміняють, – каже Андрій. – Через рік думав, ну, може, потраплю на обмін. Коли минуло півтора року, я зрозумів, що мене обміняють зовсім не скоро. Налаштував себе, що в полоні доведеться провести приблизно три з половиною роки. До того ж я розумів, що оборонців Маріуполя росіяни ненавидять, тому марно сподіватися, що все швидко скінчиться.
Витримати всі жахіття полону Андрію допомагала віра в Бога. Каже, що постійно молився і читав Біблію, хоча вона й була надрукована російською.
– Перед сном я дякував Богу, що минув ще один день, – ділиться. – Сон – це єдина приємна річ, яку в тебе там не можуть забрати. Вимикали світло, і я подумки повертався додому з надією, що колись зможу там прокинутися. На війні і в полоні я більше зрозумів, що Бог є, бо відчував його присутність. У неволі приходили різні думки, але вирішив, якщо мене не вбили на війні, то мушу вижити і там. У мене є молодший на 16 років брат, і дуже хотілося бути для нього гідним прикладом.
Після майже двох років перебування в Горлівці Андрія етапували в Торез.
ПОВЕНЕННЯ З ПОЛОНУ СТАЛО ДРУГИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ
Там він працював у їдальні. Від українських військових, яких брали в полон і привозили в колонію, вдалося дізнатися, що Україна продовжує боротьбу і не готується до капітуляції, як стверджували охоронці колоній. Андрій каже, що через тривалий інформаційний вакуум новини трирічної давнини тоді були нарівні зі свіжими.
Коли одного дня українських полонених, серед яких був і Щепанський, почали фотографувати, він зрозумів, що їх готують до обміну.
Нацгвардієць згадує переліт літаком зі зав’язаними очима та руками, ночівлю в холодному ангарі та посадку в білоруському аеропорту. Відчував, що це шлях додому, хоч і до кінця не міг повірити, аж поки в автобус не зайшов представник української сторони зі словами: «Слава Україні!», на що всі відреагували радісними криками.
– Коли вийшов з автобуса, зрозумів, що я вже нарешті вдома, – ділиться спогадами Андрій. – Нас запитали, хто хоче зателефонувати рідним, і я зголосився першим. Переживав, чи за три роки не забув номер мами, чи не помилюся якоюсь циферкою. Мама взяла слухавку, почула, що це я, і почала плакати, кричати та сміятися одночасно. Тримав телефон, моя рука тряслася, сльози лилися, а я сміявся від радості. Тоді сказав мамі: «А ти пам’ятаєш, як пообіцяв тобі повернутися живим? От я й виконав цю обіцянку». Я тих емоцій ніколи не забуду. То був мій другий день народження.
Своє 26-річчя Андрій відсвяткував вже вдома.
За понад три роки полону військовий написав мамі кілька листів, з яких дійшов лише один. Зі своїми рідними він побачився через тиждень після повернення в Україну. Мама тоді його не впізнала, а Андрій натомість уперше за довгий період усміхався.
– Моя адаптація тривала по-різному. Було боляче дізнаватися, що хтось загинув, зник безвісти або потрапив у полон. Спочатку я був, як робот, бо не мав жодних емоцій. Відчував усередині себе порожнечу, але через певний час вона почала наповнюватися. Якось мама помітила, що мої погляд та усмішка оджили. Головне – не закриватися в собі, – розказує Андрій.
Він майже три місяці проходив реабілітацію. Воїнові дуже допомогла психологічна допомога й те, що знайшов у собі сили вийти із чотирьох стін і познайомитися з пораненими на війні захисниками, які теж були на реабілітації. Разом із ними їздив на риболовлю та вперше вибрався у подорож до Харкова, який давно мріяв побачити.
Після повернення з неволі Андрій уперше за довгий час відсвяткував свій день народження вдома. Він звільнився з армії, зустрів наречену, з якою планує одружитися, та завершує облаштування власного будинку. Окрім того, збирається вивчити грантові можливості та вакансії для ветеранів, щоб знайти свій шлях у майбутньому.
Ірина Чириця, Житомир
Фото авторки й ті, що надав Андрій Щепанський
Новини з передової