Перед полоном замовив дружині квіти на день народження
14.02.2026 09:00
Укрінформ
Маріупольці В’ячеслав та Валерія Кучковські про те, як зберегти любов під час війни
Він – майор поліції в минулому та прикордонник тепер, пройшов бункери Азовсталі, жахи Оленівки та 21 місяць російського полону, де втратив 30 кілограмів ваги. Вона – поліцейська, яка, ризикуючи життям, вивозила з оточеного Маріуполя сина та вшиті під підкладку куртки документи чоловіка. А тоді будувала життя з нуля на іншому боці країни, у Мукачеві.
Їхня історія – не лише про війну та руйнування, а й про неймовірну силу людського зв'язку, який виявився міцнішим за бетонні стіни російських тюрем та місяці розлуки через війну.
Попри втрачене майно, родина Кучковських зуміла зберегти найцінніше – повагу та віру одне в одного. Сьогодні вони живуть далі, виховують сина та радіють кожному дню.
ВІЙСЬКОВА ОСВІТА ДОДАЄ ДИСЦИПЛІНИ
В’ячеслав та Валерія познайомилися в поліції – обидвоє служили в Маріуполі, мають профільну освіту. В’ячеслав усе життя – у карному розшуку, майор поліції. Сам родом із Сартани, селища під Маріуполем, Валерія – з Маріуполя.
В’ячеслав та Валерія
Чоловік та дружина кажуть, що освіта військових і робота в поліції додали дисципліни та витримки.
– Це про те, що ти маєш більшу стійкість: якщо хтось затримується на роботі або є виклик по тривозі – усі все розуміють і ніхто не влаштовує сцен, – кажуть Ключковські.
В’ячеслав звільнився з поліції у 2013-му. Валерія тоді завагітніла, хотілося сімейного спокою. Сім’я пригадує, як завели в ту пору традицію: щоранку ходити на прогульку берегом моря.
– Я керувався звичайним людським бажанням бачити, як росте син, а не пропадати цілодобово у відділку зі справами, – каже В’ячеслав. – А коли син трохи підріс, у 2019-му повернувся на службу: до вислуги не вистачало дев’ять років. Утім, повернувся не в поліцію, а в Держприкордонслужбу. Пішов працювати водієм – возив особовий склад, зокрема на позиції. Фронт тоді проходив поблизу міста. Це набагато спокійніше, ніж карний розшук. Відповідаєш за машину, за людей, але немає тих нескінченних кримінальних справ. Служив у Сартані, на лінії розмежування. До повномасштабного вторгнення там було відносно спокійно, пенсіонери через КПВВ туди-сюди каталися…
ЗНАЛИ, ЩО НАСУВАЄТЬСЯ БІДА, АЛЕ ДУМАЛИ – МИНЕТЬСЯ
У лютому 2022 року обидвоє розуміли, що насувається біда. Проте і В’ячеслав, і Валерія кажуть, що попри все думали: минеться.
– За десять днів до початку вторгнення я бачив, як із загону вивезли особові справи. Було ясно, що щось трапиться. Але не думали, що все буде настільки погано. Я не міг уявити, що дружина залишиться в оточенні, а самому згодом доведеться пережити полон… – каже В’ячеслав.
– Ми жили у Східному мікрорайоні Маріуполя. Розуміли, що наш район якраз потрапить під роздачу, – тому виїхали до батьків та бабусі в бік Мангуша, де, за нашими очікуваннями, мало бути не так складно. Ми думали, що по краях міста постріляють – і далі воно затихне. У перші два тижні ми ще бачилися зі Славіком, зв’язку тоді вже не було, але він міг приїздити. 13 березня бачилися востаннє. Потім ми перебралися у приватний сектор до дядька, там були дрова, щоб опалювати дім, і вода. Ну а далі той район міста також окупували, і чоловік уже не міг прорватися до нас. Для нього, українського військового, це було смертельно небезпечно.
Далі були дні без зв’язку. В’ячеслав обороняв Маріуполь, перебував на Азовсталі.
– Ми зі сином виїхали з Маріуполя аж наприкінці квітня, десь перед Великоднем. Спочатку в Мангуш. Там знайшли знайомого, який дав пароль від інтернету. Я подзвонила другу Славіка в Київ, щоб розпитати про нього. Той каже: «Бачився з ним п’ять днів тому, він на Азовсталі, усе нормально». Ну як нормально, подумала я тоді, ми ж бачили, як літаки туди постійно летять та бомби скидають! Але я отримала підтвердження, що чоловік живий.
ДОВГА ДОРОГА З МАРІУПОЛЯ
Валерія розповідає про подальший шлях евакуації. Друг, який помагав вибиратися з Маріуполя, сказав: «Викинь усі документи, жетони, нічого не бери».
– Але я не змогла. Як це – вийти в нікуди без документів? Я все сховала поміж речами. Щось у пакетик, щось підшила під підкладку, але вивезла усе: і жетон свій, і посвідчення, і жорсткий диск із нашими сімейними фотографіями, і навіть витяг щодо УБД Славіка. Це було дуже ризиковано, але я вирішила, що прорвемося. Хоча потім той наш друг крутив пальцем біля скроні й казав, що я шалена, – розказує вона.
Виїжджала Валерія зі сином, із невеликою валізою. У машині була ще одна жінка з дитиною. Їхали через блокпости, казали, що прямують у Бердянськ до лікаря чи в Джанкой на закупи продуктів. Пропускали з мінімальними обшуками. Дві жінки з дітьми не викликали підозр в окупантів.
У вже окупованому на той час Бердянську знайшли волонтерів, домовилися та приєдналися до евакуаційної колони, яка прямувала на Запоріжжя. Так Валерії вдалося виїхати до друзів у Кривий Ріг. Уже там сконтактувала з В’ячеславом.
– Я вперше вийшов на зв'язок з рідними 9 травня. Написав через Starlink, що живий. Ми змогли поспілкуватися, я дізнався адресу, де вони жили у Кривому Розі. Я тоді замовив доставку квітів для Лєри – у неї 3 червня день народження. Я вже знав, що 20 травня ми виходимо в полон, тому замовив квіти заздалегідь, – каже В’ячеслав.
Валерія пригадує, що для неї це був неймовірний сюрприз!
– Ми жили у друзів, того дня я вийшла за покупками. Раптом дзвонить кур'єр: «Ви вдома?». Згодом він приніс величезний букет білих ромашок! Мої улюблені. А Славік на той момент уже перебував у полоні, зв'язку з ним не було…
ПОЩАСТИЛО – З ОЛЕНІВКИ ВИВЕЗЛИ 15 ЧЕРВНЯ
В’ячеслав потрапив у сумнозвісну Оленівку. Там пробув до 15 червня. Підрив бараку з військовополоненими росіяни організували через два тижні після того, коли В’ячеслава з побратимами вже етапували до «ЛНР», у 38 колонію у Свердловську (поблизу кордону з РФ).
– Про те, що в Оленівці стався теракт у липні, ми дізналися пізніше… – згадує він. – Мені дуже пощастило, що мене вивезли раніше.
– А я страшенно переживала. Тоді одразу опублікували списки загиблих, казали навіть, що з Оленівки дзвонили дружинам… Трохи заспокоїло, що в тих списках не знайшла Славіка. Але де він та що з ним, я не знала. Аж восени, коли провели перший обмін, мені зателефонував хлопець і повідомив: «Я від Славіка, він живий, умови більш-менш». Тоді мені нарешті відлягло.
ТРИМАЛИСЯ ЗА ПОБУТ
Питаю обох, що тоді допомагало триматися.
– Ми сиділи в бараках по 200 людей. На роботи я не ходив. Хлопці деякі працювали, наприклад, робили труни для їхніх загиблих. Але ж просто сидіти теж не будеш – тому багато читав. Нам давали 20 книг на барак на тиждень, тоді можна було мінятися. Іще грали в шахи, доміно, якісь саморобні ігри. Так і виживали, – розповідає чоловік.
– А я трималася за те, що треба було облаштовувати побут на новому місці, доглядати сина, шукати для нього нову школу. Влаштувалася на роботу в поліцію. Потім почалися блекаути. Треба було виживати. Тому я вся була в цих побутових клопотах. Не дозволяла собі плакати чи побиватися за втраченим майном, побутом, усім, що було в житті до війни… Але також в мене була чуйка, що Славік повернеться, що він живий і з ним усе буде добре. Просто треба це все перетерпіти. Славік же в сорочці народився – у буквальному розумінні: він з’явився на світ восьмимісячним і у плівці. Він щасливчик по життю. До того ж має досвід слідчого, знає людей, уміє з ними поводитися, має вишкіл, військову освіту, розуміє людську психологію. Я знала, що це все йому допоможе, – ділиться Валерія.
В’ячеслав каже, що вишкіл і досвід служби в поліції справді допомагали.
– Був випадок, коли нас переводили: я сказав вертухаю, що я підполковник розшуку. У них до такого звання є повага. Кримінал їх не цікавив, їм були цікаві «Азов» чи розвідка, у кого вони намагалися отримати потрібну їм інформацію. А я опер, мої знання їх не цікавили. Зате я знав, як із ними говорити, і зі свого досвіду не боявся їх.
ПРО ОБМІН СКАЗАЛИ «БЛАТНІ»
В’ячеслав пригадує, що про обмін дізнався за пів дня. Каже, що «блатні» шепотілися про нього й переказали інформацію хлопцю, що того сьогодні обміняють.
– Я зрозумів, що можу бути з ним, бо є у списку наступним. Тож того дня надягнув чисту сорочку. І справді – нас вивели. Зв’язали руки, зав’язали очі. Потім був літак. Повна невідомість. Але згодом привезли на кордон, десь на Сумщині.
Валерія каже, що за день до обміну їй почали писати дружини полонених: «Твій у списках». Потім зранку написали: «Сьогодні твій буде».
– То був робочий день, я на роботі сиділа, як на голках. Офіційного підтвердження не мала. Проте купила квитки до Києва нам із сином. Робочий день закінчився, прийшла додому. Син того дня після школи пішов на тренування з карате. Повернувся, побачив, що я знервована, ми мовчки повечеряли й сіли дивитися якесь кіно. До поїзда, на який я взяла квитки, лишалося 40 хвилин. І тут о 19:20 дзвонить телефон – номер невідомий. Я піднімаю слухавку і чую таке довгожданне: «Це я. Я в Україні». Я малого під руки, ми за п’ять хвилин зібрали валізу, за десять уже їхали в таксі на вокзал. Встигли. Я ще тоді в купе годину відповідала на дзвінки й усім телефонувала і повідомляла, що Славіка обміняли. З нами в купе їхав чоловік – він був із того в шоці.
ВОЗИТЬ ЗАТРИМАНИХ «УХИЛЯНТІВ»
То була п’ятниця, а в суботу вони вже змогли побачитися – В’ячеслава відпустили з госпіталю до друзів на вихідні. Там і зустрілися.
Потім у нього була реабілітація, згодом – переїзд на Закарпаття. Як полонений, він міг обрати будь-яке місто для служби. Обрав 27-й прикордонзагін у Мукачеві.
– Зі мною в полоні сидів чоловік звідси, його буквально нещодавно обміняли, він на реабілітації тепер. Тоді ще домовилися, що служитимемо разом тут, – розповідає Кучковський.
За словами Валерії, чоловік тут як риба у воді.
– Каже, Закарпаття нагадує Сартану: люди такі ж господарські, усе в «хижу», усе в дім.
Тепер він знову водій у ДПСУ. Часто доводиться возити затриманих на кордоні «ухилянтів».
– Звісно, спілкуюся з ними. Питаю: звідки, чому, скільки заплатив? Називають суми в 10, 15 тисяч доларів. Хтось для цього продає дім, інший бере кредит. Чи мені їх шкода? Ні. Це їхній вибір. Кожен коваль свого щастя, як кажуть. Проте намагаюся говорити, розказую свою історію – може, дивлячись на мене, вони розуміють, що війна – це страшно, але можна вижити і зберегти гідність.
ДУЖЕ ВАЖЛИВО МАТИ ОПОРУ, ЛЮДИНУ, ЯКІЙ ДОВІРЯЄШ
У Мукачеві сім’я Кучковських винаймає житло. У Маріуполі і їхня квартира, і батьківська згоріли після обстрілів. Машину забрали чеченці.
Валерія каже, що подавала заявки на компенсацію за втрату житла, чекають на сертифікат.
– Але це не головне. Для нас головне, що ми разом. Що є сім’я, росте син, що є кохання, повага одне до одного. Я захоплююся своїм чоловіком, його силою і витривалістю. Звісно, буває важко. Звісно, ми сваримося, але це все, знаєте, наносне. Як опале листя в парку восени. Його треба змести – і під ним лишиться все те справжнє, що в нас є та що нас об’єднує. Недарма Славік з полону привіз обручку. Він ховав її щоразу, і попри всі шмони – а в полоні відбирали золоті прикраси – йому вдалося її зберегти. Я знаю, чого це могло коштувати чоловікові, але для мене надзвичайно важливо, що він її зберіг. Так само мені приємно, що вдалося провезти всі його документи з оточення – хоча також були ризики.
– На чому тримається сім'я? Це почуття, дитина, – каже В’ячеслав Кучковський. – Ми пережили важкі часи, але, незважаючи на все, зберегли повагу й любов одне до одного. Дуже важливо мати опору в такі часи, людину, якій довіряєш. Мені шкода хлопців, які виходять з полону, а сім’ї вже немає… Буває таке, що жінка забрала дитину, гроші і зникла. Добре, що тепер є обмеження з боку держави, коли полоненому лишається частина грошей із державних виплат, щоб у разі чого було на що винайняти житло, протриматися напочатку… Я маю таких друзів, які після полону втратили все. Для них також дуже важлива підтримка держави, супровід.
Валерія каже, що випробування війною витримують не всі. І що вона не має порад для інших родин, як залишитися разом та подолати всі біди. Різні бувають ситуації, але попри все треба лишатися людьми й думати не тільки про себе.
– Ми намагаємося жити нинішнім днем. Робити одне одному приємності, ходити разом на ковзанку, у басейн. Радіти кожному дню, який маємо.
Тетяна Когутич, Мукачево
Фото авторки та з родинного архіву Кучковських
Новини з передової