Пам’яті парамедикині Людмили Балабухи (позивний «Багіра»)

04.05.2026 09:00

Укрінформ

«Війна не може подобатись, але служити мені подобається»

«Вона любила свободу, її неможливо було поставити в якісь рамки. Вона б не змогла сидіти в окупації, тому за першої ж нагоди пішла», – згадує маму донька Анжеліка. 

Фото з сімейного архіву

Людмила народилася 10 жовтня 1977 року в місті Абай у Казахстані. У 16 років разом із мамою переїхала до сестри на Харківщину. Згодом вийшла заміж і оселилася із родиною у селищі Зідьки Зміївської громади. Більшу частину життя Людмила працювала технологинею на молокозаводі, а в останні роки була продавчинею у магазині. Після розлучення переїхала до села Мала Рогань неподалік Харкова. Там її й застало повномасштабне вторгнення РФ. 

Фото з сімейного архіву

У родини немає дитячих фото Людмили, на найдавнішій – вже 19-річна дівчина. Єдине, що точно знає Анжеліка про дитинство мами – маленька Люда мала впертий і волелюбний характер. 

Ворог вдерся в Малу Рогань 25 лютого 2022 року. Анжеліка розповідає, що мама не захотіла залишатися в окупації. 26 лютого вона йшла із Малої Рогані дорогою до ринку «1-й кілометр». Тоді й зустріла бійців 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, які згодом стали її побратимами. У березні 2022 року Людмила добровільно вступила до лав ЗСУ. А Малу Рогань звільнили трохи більше ніж за місяць після того, як вона вибралася звідти.

Фото з сімейного архіву

Людмила служила при мінометному розрахунку, а потім пройшла курси і стала парамедикинею, рятувала життя побратимів «на нулі». Зі своїм відділенням вона однією з перших заходила в щойно звільнені населені пункти Харківщини, була в Ізюмі, Балаклії, пройшла Куп’янськ, Петропавлівку, Куп’янськ-Вузловий, Ківшарівку.  

Фото з сімейного архіву

Побратим із позивним «Михалич» згадує, що ще недавно незнайомі й зовсім чужі люди у відділенні зійшлися не просто в одне коло, а стали сім’єю. «У нас наймолодшому було 19 років, а старшому – за п’ятдесят. Усі зі своїми характерами. Але Людмила Василівна до кожного підібрала ключ. У побутових справах саме вона керувала й усе тримала під контролем. Заходимо на нове місце, а вона одразу: "Тут буде кухня, тут санвузол, тут відпочинок". Де б ми не були – у полі, в лісі – вона все впорядкує і про всіх подбає. Є поряд магазин – скупиться. Командирка була, господиня. І наш моральний стан – на ній був. Коли вона лишалася в місці розташування, то готувалася до нашого повернення. Гаряча їжа обов’язково, за можливості – гаряча вода. Хоч дощ, хоч бруд – ми знали, що повернемося ніби додому. А якщо стоянка кілька днів – на наступний день усіх нас вишиковувала на прибирання», – розповідає він.  

На фронті Людмила вивчала українську мову, якою до цього не володіла. «Вона не знала українську мову взагалі. Але вивчила. Був переломний момент, коли ми переписувалися, і вона почала писати українською мені – з того часу у нас спілкування тільки українською було», – розповідає Анжеліка. 

Фото:  92 ОШБр / Фейсбук

Взимку 2023 року захисниця приїхала у відпустку до своїх дівчаток – доньки й онуки. «Мама закінчила курси стрільби із «Джмеля». На іспиті потрібно було з 300 метрів поцілити в ящик, і вона влучала! Каже, тоді всі дивувалися, як вона це відразу зробила», – згадує Анжеліка. 

У її пам’яті мама залишилася доброю та усміхненою. 

Фото з сімейного архіву

«Вона любила доглядати за собою. Де б вона не була – на "нулі" або вдома, в гостях – завжди була доглянутою. Дуже любила парфуми – завжди від неї приємно пахло. Була завжди нафарбована. За першої можливості, коли приїжджала до Харкова, ходила на б’юті-процедури: нарощувала вії, робила манікюр», – говорить Анжеліка. 

На війні Людмила мала позивний «Багіра», а ще побратими кликали її Мама. З побратимом на позивний «Малиш» вона мала особливі стосунки. Коли він загинув – тяжко це переживала. «Михалич» згадує, що єдиний емоційний зрив у Людмили був, коли не стало «Малиша»: «Вона завжди на позитиві була. Мала плани і про сім’ю – теж. І "Малиш" наче став її частиною. Якщо була можливість вирватися додому, то забирала його додому, з донькою познайомила, піклувалася по-материнськи. А потім дуже важко переживала, коли його поранило. А далі – шпиталь, кома, реанімація…».

Фото з сімейного архіву

«Я по фото замовила їхній портрет, – додає Анжеліка. – Йому був 21 рік. Вони на його день народження сфотографувалися, а за кілька місяців він отримав поранення. "Малиш" її мамою називав… А вона його – синочок», – каже донька захисниці. 

15 травня 2024 року Людмила мала піти у відпустку. Останні місяці вона лікувала спину, отримала статус «обмежено придатна». Однак не скаржилася і говорила, що «броня» всім військовим дається взнаки. Далі збиралася переводитись на тилову посаду, бо лишати службу не хотіла, казала: «Я тут на своєму місці. Війна не може подобатись, але служити мені подобається». 

9 травня Людмила з донькою розмовляли востаннє. Вирішили після війни винаймати квартиру разом – більшу, родинну.  

Фото з сімейного архіву

10 травня Анжеліка дзвонила мамі, але відповіді не було… Людмила Балабуха загинула під час бойового завдання від удару авіабомби. Їй було 46 років.  

Поховали захисницю на кладовищі в селі Зідьки, як вона і просила, бо там похована її мама. У Людмили Балабухи залишилась донька й маленька онука. 

Фото з сімейного архіву

Побратими, їхні родини пам’ятають Людмилу. Коли Анжеліка публікує в соцмережі згадки про маму, їй часто пишуть незнайомці: «Світла пам’ять "Багірі"», «Ваша мама врятувала життя моєму чоловікові»… 

Вічна пам'ять і шана Героїні! 

Тетяна Тиндик

За матеріалами: Суспільне, Думка

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

   
Новини з передової